Казка про Жар-Птицю і Вовка

Казка про Жар-Птицю і Вовка

Було в одного царя три сини — два розумних, а третій дурень. От прийшли вони до батька свого та й просять, щоб він відпустив їх поїздити по світу, подивитися на інші царства. Батько й каже:
— Вибирайте собі коней з табунів яких завгодно і їдьте куди хочете.
От пригнали ті табуни, почали вони вибирати.
Обидва старші вибрали коней щонайкращих, а менший узяв найпоганішо-го коня. Зібравшись, виїхали вони усі троє однією дорогою, їдуть та їдуть. Коли дивляться — стоять три стовпи, і від кожного стовпа йде дорога: одна просто, друга наліво, а третя
направо. На тих стовпах було щось написано, вони й під’їхали прочитати. На однім стовпі значилось: «Хто поїде цією дорогою, той сам буде ситий, а кінь його голодний»; на другім: «Хто поїде цією дорогою, той сам буде голодний, а кінь ситий»; на третім: «Хто поїде цією дорогою, у того вовк коня з’їсть». Поїхали вони: старший по тій дорозі, що сам буде ситий, а кінь голодний; середульший по тій дорозі, що сам буде голодний, а кінь його ситий; а менший — по тій, що вовк коня з’їсть.
Тільки що менший трохи проїхав, іде вовк назустріч йому й каже:
— Злазь з коня, я його з’їм!
Нічого робити — узяв парубок сідло на плечі та й пішов собі дорогою, а коня покинув. Коли це доганяє його знову той же таки вовк:
— Сідай, — каже, — на мене і кажи, куди везти.
А той йому й каже:
— Вези, куди сам знаєш!
Привіз його вовк у великий ліс, а посеред того лісу стояла хата велика; біля тієї хати стоїть стовп, на стовпі висить клітка, а у тій клітці сидить птиця така, аж сяє. От парубок як уздрів її та й каже вовкові:
— Як би мені добути цю птицю?
— Іди, — каже йому вовк,— та полізь по стовпі, та не берись за шнурочок, а прямо бери клітку.
Пішов той, заліз на стовп, та замість клітки і зачепив рукою шнурочка — коли це дзвоник: дзень-дзень-дзень! Вибігають сторожі, що стерегли птицю, та до нього:
— Чого тобі треба?
— Хотів,— каже він їм,— птицю забрати.
А сторожі й кажуть йому:
— Це не проста птиця, а жар-птиця. Коли хочеш, щоб ми її дали, приведи нам коня до половини золотого, до половини срібного.
Пішов від них парубок, а вовк і питає його:
— Де ж птиця, що ти хотів добути?
— Нема! — каже той.
Розказав йому все, як було, і що треба привести коня до половини золотого, до половини срібного.
— Сідай же, — каже вовк, — швидше, та поїдемо.
Сів він на вовка, і поїхали, їхали, їхали,— от вовк і привіз його знов-таки у ліс, а в тім лісі стоять усе кам’яні конюшні, а в конюшнях іржуть коні. Вовк і каже парубкові:
— Іди ж в оцю конюшню та бери першого коня, та не за уздечку, а за гриву.
Пішов той у конюшню та й забув знову, що йому наказував вовк, бере коня за уздечку, а удила тільки — брязь-брязь…
Тут зараз і вискакують сторожі до нього:
— Чого тобі треба?
— Хотів вивести коня.
— Е, привези нам панну, що живе за сім верст відсіль у дубовім гаю, тоді візьмеш коня.
З тим і пішов парубок від них. Прийшов до вовка, а він його і питає:
— Де ж кінь?
— Нема! — та й розказав йому, як було і чого вимагали від нього сторожі.
— Сідай же швидше, та поїдемо,— каже вовк.
От поїхали. Вовк і привіз його знов у гай дубовий. Коли дивляться — аж по горі ходить панна з дівчинкою, своєю служницею.
— Іди ж,— каже йому вовк,— до тієї панни та скажи їй, що тобі дуже хочеться пити: нехай вона пошле ту дівчинку по воду, а ти бери її на оберемок та й неси до мене.
Пішов парубок до панни та й просить її:
— Пошліть, панно, по воду — дуже пити хочеться.
Вона, почувши це, стала просить його зайти у хату; він відмовляється, що йому не можна зайти.
— Візьміть та пошліть дівку по воду.
Та й послала, а він тоді як ухопить її на оберемок та мерщій до вовка, сів на нього і полетів, як птиця. Прибігли до того місця, де він виводив коня до половини золотого, до половини срібного, вовк став та й каже йому:
— Я ж перекинусь панною, а ти мене відведи і віддай сторожам, та як візьмеш у них коня до половини золотого, до половини срібного; то сідай на нього та й їдь швидше по цій дорозі, що до жар-птиці; я дожену тебе.
Так і зробили. Вовк перекинувся панною; парубок узяв його, підвів до сторожі та й проміняв на коня до половини золотого, до половини срібного.
Потім посадив на коня панну, ту, що вподобав собі, сів і сам та й поїхав тим шляхом, що йде до жар-птиці. А сторожі узяли ту панну, що він зоставив їм, принесли їй яблук, ягід і
усього-усього та и давай годувати. От наївсь наш вовк гарно та й каже їм:
— Випустіть мене трохи погуляти.
Вони й випустили його, та тільки що випустили — він зараз і перекинувся вовком, вони не уздріли й як, та й побіг собі скільки видно, тільки курява знялась. Біг-біг він, а далі наздоганяє парубка аж там уже, де була жар-птиця, та й знову каже йому:
— Я ж знову перекинусь — конем, а ти відведи мене і віддай сторожам, та як візьмеш жар-птицю, то сідай на коня та й їдь аж до тієї дороги, де ти розпрощався з братами, там і підождеш мене. Та тільки не спи,— а то буде лихо.
Він так і зробив, як казав вовк: виміняв жар-птицю, сів на коня, взяв панну та мерщій і подався. От приїздить на те місце, де три дороги сходяться в одну понад глибоким яром, та й сів відпочити, а коня пустив пастися. Жар-птиця сидить у клітці та й співає, а панна й просить його:
— Не засни ж, будь ласкав, а то буде лихо.
Коли дивиться вона: їдуть двоє, вона зараз до парубка — аж він уже спить. Давай вона його будить: будила-будила — ніяк не розбудить. От під’їхалитуди ж і ті парубки.
— Дивись-но, — каже один,— це ж наш брат-дурень. Давай укинемо його в яр, а коня, жар-птицю і красну панну візьмемо собі!
Так і зробили, як сказали: укинули брата в яр і покинули там, а коня, жар-птицю і красну панну узяли та й поїхали.
Незабаром прибігає й вовк. Дивиться, аж нікого нема, а понад яром сорока літає.
От він зараз до сороки та й каже:
— Не літай ти понад яром, а принеси краще води цілющої и живущої, то я тебе не забуду.
— В чому ж я тобі принесу? — питає сорока.
Він узяв зробив з листя дві коробочки, одну прив’язав сороці до однієї ноги, другу до другої та й пустив її, а сам поліз у яр, витяг звідтіля парубка,— а він уже неживий.
На другий день прилітає сорока до вовка в полудень і приносить воду. Тоді він узяв полив парубка цілющою водою, зцілив його, а далі — живущою — оживив.
— Та й довго ж як я спав,— каже той.
— Якби не я, заснув би ти навіки, — обізвавсь вовк. — Сідай швидше та поїдемо, а то старший брат обвінчається з панною.
Сів на вовка, і поїхали. Приїжджає додому, коли дивиться — стоїть перед ґанком коляска; а в тій колясці запряжений його кінь, до половини золотий, до половини срібний. Як побачив його той кінь, так і кинувся до нього, поволік з собою і коляску ту, а як побачила його жар-птиця у вікно, так і пурхнула до нього: розбила й вікно, вилетіла та й сіла йому на плече. Коли це виходить і панна та з його братом, така заплакана,— їхати до вінця. Як угледіла ж вона свого парубка — зараз до ‘нього так і кинулась.
— Ось хто мене знайшов,— каже,— за нього й вийду!
Дивиться на це диво батько і сам не знає, що воно робиться. Тут той парубок і розказав йому все дочиста, як було. А батько йому й каже:
— Роби з братами що хочеш…
Тоді він поїхав до вінця, повінчався з панною, братів простив, а вовкові засмажив цілого барана. Сорока ж та стала з ними жити.
От вам казка, а мені бубликів в’язка.