Солом’яний бичок

Солом’яний бичок

Жив собі дід та баба. Дід служив на майдані майдаником (майданний — робітник на заводі, на якому гонили смолу), а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні — нічого не мають: що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба й напалась на діда:
— Зроби та й зроби мені, діду, солом’яного бичка і осмоли його смолою.
— Що ти говориш? Навіщо тобі той бичок здався?
— Зроби, я вже знаю навіщо.
Дід — нічого робити — взяв зробив солом’яного бичка й осмолив його смолою.
Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом’яного бичка пасти; сама сіла, пряде кужіль і приказує:
— Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!
Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь з обдертим боком. Наскочив на бичка:
— Хто ти такий? — питас.— Скажи мені!
А бичок йому:
— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою за смолений.
Ведмідь каже:
— Коли ти солом’яний, смолою засмолений, то дай мені смоли, обідраний бік залатати!
Бичок нічого, мовчить; ведмідь тоді його хап за бік, давай смолу віддирати. Віддирав, віддирав та й зав’яз зубами, ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав — затяг того бичка хто знає куди!
От баба прокидається — аж бичка нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли дивиться — ведмідь у бору бичка тягає; вона до діда:
— Діду, діду! Бичок наш ведмедя піймав, іди його вбий!
Дід вискочив, віддер ведмедя, взяв і кинув його в погріб.
От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже взяла кужіль і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла, пряде кужіль і приказує:
— Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!
Поки пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка:
— Хто ти такий?
— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений!
— Коли ти смолою засмолений,— каже вовк,— то дай і мені смоли засмолити бік, а то собаки обідрали!
— Бери!
Вовк зараз до боку, хотів смоли віддерти. Дер, дер та зубами й зав’яз, що ніяк уже й не віддере: що хоче назад, то ніяк. Вовтузиться з тим бичком!
Прокидається баба — аж бичка й не видко. Вона й подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів»,— та й пішла; коли дивиться — у лісі вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб вкинув.
Погнала баба і на третій день бичка пасти: сіла та й заснула. Аж біжить лисичка:
— Хто ти такий? — питає бичка.
— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.
— Дай мені смоли, голубчику, прикласти до боку: капосні хорти трохи шкури не зняли!
— Бери!
Зав’язла й лисиця зубами в смолі, ніяк не вирветься. Баба й цього разу дідові сказала, дід вкинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика отак упіймали.
От як назбиралось їх четверо, дід сів над лядою в льох та й давай гострити ножа. Ведмідь почув та й питає його:
— Діду, навіщо ти ножа гостриш?
— Щоб з тебе шкуру зняти та пошити з тієї шкури і собі й бабі кожухи.
— Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю: я тобі багато меду принесу.
— Ну гляди! Тільки принеси…
Взяв та й випустив ведмедика. Далі сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:
— Діду! Навіщо ти ножа гостриш?
— Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.
— Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за те цілу отару овечок прижену.
— Гляди ж, прижени!
І вовка дід випустив. Сидить далі та ще ножа гострить. Виткнула мордочку лисичка та й питає:
— Скажи мені, будь ласкавий, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?
— У лисички,— каже дід,— гарна шкура на опушку й на комірець, хочу зняти.
— Ой, не знімай з мене, дідусю, шкури, я тобі й гусей, і курей принесу!
— Ну гляди! Принеси!
І лисичку дід пустив. Зостався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає: «Нащо?» А він і каже:
— У зайчика шкурка м’якенька, тепленька — будуть мені на зиму рукавички й капелюх.
— Ох, не ріж мене, дідусю,— я тобі стрічок, сережок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю!
Пустив дід і його.
От переночували ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж — дер-дер! — щось до діда в двері. Баба прокинулась:
— Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить,— піди подивись!
Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду приніс. Дід узяв мед, та тільки ліг, аж у двері знов — дер-дер! — повен двір овець вовк понагонив. А незабаром лисичка принесла курей, гусей — усякої птиці; зайчик понаносив стрічок, сережок, намиста доброго… І дід радий, і баба рада. Взяли вони попродали овечки та накупили волів, та став дід тими волами ходити чумакувати. А бичок, як не стало вже треба, доти стояв на сонці, поки й розтанув.